17 січня у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї відбувся перегляд документального фільму «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші». Зйомки проходили у Чернівцях та в Румунії. Прем’єра повинна була відбутись 27 лютого, але 24 лютого почалося вторгнення Росії в Україну… Над фільмом працювали під час повітряних тривог, відключення світла…
Траян Попович народився 1892 року в сім’ї румунського православного священика. Його дід був відомим священиком, в 1777 році відмовився приносити присягу Австрійської імперії. Закінчивши гімназію в 1911 році, Попович поступив на факультет права Чернівецького університету. З початком Першої світової війни він вступив в румунську армію, в якій і служив до кінця війни. У повоєнний час Попович працював в Чернівцях адвокатом.
Коли Радянська Росія анексувала його рідне місто, Попович перебрався до Бухаресту. Спочатку він підтримував режим Іона Антонеску, але незабаром розчарувався у його політиці. Коли Чернівці повернули Румунії у липні 1941-го, Поповича призначили мером міста. Він ще не встиг розміститися у своїй канцелярії, як уже почали діяти нацистські антиєврейські закони, і Попович, як міг, намагався полегшити становище євреїв. За свідченнями очевидців, всі переслідувані євреї зверталися до нього по допомогу.10 жовтня 1941 року румунський губернатор, який діяв за наказом Антонеску, оголосив про створення гетто та депортацію євреїв із міста. Попович висловив протест, але нічого не досяг. Депортації розпочалися за кілька днів. Чернівецьких євреїв переправляли річкою до Трансністрії. До середини листопада з міста було вислано 28 000 євреїв. Жахливі умови життя в Трансністрії та нелюдська примусова праця призвели до загибелі приблизно половини з них. Пізніше Попович написав про депортації: «Там, на вулиці, величезна колона людей йшла на заслання: люди похилого віку спиралися на дітей, жінки з немовлятами на руках, каліки, що волочили свої потворні тіла, у всіх в руках торбинки; здорові штовхають тачки або візки або несуть на спинах у поспіху упаковані та перев’язані валізи, ковдри, постільну білизну, одяг, всяку всячину… – з сайту The Holocaust Martyrs’ and Heroes’ Remembrance Authority.
Історія мера Чернівців у 1941-1942 роках Траяна Поповича, якого в Ізраїлі проголосили Праведником світу. Фільм презентує вражаючі історії порятунку чернівчан у часи Другої світової війни. Це спільний проект В’ячеслава Хабайла, Сергія Воронцова та Благодійного фонду «Суспільні ресурси та ініціативи» за фінансової підтримки європейського фонду Roaid.
Керівник проекту: Сергій Гакман.
Оператори: В’ячеслав Хабайло, Віталій Яскевич.
Монтаж: Андрій Дубінецький.
Актори: Іван Данілін, Олексій Григорчук.
Літературний редактор: Олеся Андрійчук.
У фільмі беруть участь: архівіст, дослідник, співавтор книги про Траяна Поповича Драгош Олару; директор музею історії та культури євреїв Буковини Микола Кушнір; доктор філологічних наук, перекладач Петро Рихло; директор Чернівецького обласного краєзнавчого музею Ірина Яворська; дослідник біографії та організатор першого музею Траяна Поповича у Румунії Флорентін Лєхач.
Траян Попович став мером Чернівців у найбільш трагічний період історії міста (1941-1942). Він урятував життя тисячам чернівчан єврейського походження. В Ізраїлі 1969 року йому надали звання Праведника народів світу з формулюванням “на знак особливої вдячності за порятунок двадцяти тисяч чернівецьких євреїв від депортації у табори смерті в Трансністрії”.
Вперше про Траяна Поповича я почула від Михайла Котляра, географа, краєзнавця, туриста, неперевершеного екскурсовода, орієнтувальника, вчителя, геолога, електромонтажника… Він теж мав свій особливий погляд на толерантність, чернівецьку толерантність. І за часів румунської влади, і за часів радянської влади.
За порятунок тисяч єврейських життів Траяна Поповича в меморіальному комплексі Яд ва-Шем включено у список Праведників Світу.
У 2008 році, на будинку №6 на вулиці Марії Заньковецької встановлена меморіальна дошка Траяну Поповичу .
Потім про Траяна Поповича, про драматичну долю і своєї родини розповідала фотограф із США, професор Сильвія де Сваан, коли перебувала у Чернівцях у рамках фотопроекту «Пізнаючи історію крізь об’єктив фотокамери»…
«… Це сповідь совісті, яка в часи людської трагедії зробила все, що було можливо , щоб припинити ненависть, приборкати дикість, збадьорити наляканих, втішати зневірених, і дати надію тим, хто був кинутий у неволю…»
Траян Попович
«На момент свого прибуття до Бухареста П. Анчель мав уже три конволюти власних віршів: записник з «трудового» табору Табарешти, що містив 25 віршів, які в 1943 р. були написані для Рут Крафт, т. зв. «Типоскрипт 1944» з 93-ма віршами і, нарешті, «Манускрипт 1945» з 97-ма віршами, що виникли в 1943–44 роках, який був задуманий як подарунок для Рут, але водночас — за сприятливих обставин — мав також бути показаний Марґул-Шперберу для критичної оцінки в надії на першу публікацію10. Щоправда, ще раніше, в 1943–44 роках, у чернівецькому ґетто Пауль читав деякі зі своїх віршів поетесі Розі Ауслендер, але тоді не йшлося про гіпотетичну публікацію, та й Р. Ауслендер не важила тоді в його очах стільки, як А. Марґул-Шпербер.
Заледве прибувши до румунської столиці, Пауль поспішив до свого старшого колеги. Рут уже передала йому кілька тижнів тому манускрипт з віршами, і Марґул-Шпербер, «який був у захопленні від поезій Пауля і чекав його з нетерпінням, хотів зробити все можливе, щоб знайти для нього видавця»…», – Петро Рихло
Я думаю
про батьків що пестили мене
про іграшки і дитячі забави
про радощі й муки мого
молодого кохання
про Венецію про Люцерн
Рів’єру та Ізраїль
про Гельдерліна Тракля
Кафку й Целяна
про ґетто про депортації
голод і страх
про страждання
про ложе смерті про друзів які
залишили мене й про людей
що були зі мною
Я думаю про безсилля плоті
силу думки
про чарівні слова
про життєві чари
Смерть киває мені
думає про мене
Роза Ауслендер
Переклад Петра Рихла
Дійсно, під час війни дуже важливим є любов, як і залишатися людиною у драматичних, складних обставинах. Війна не здатна зруйнувати любов, що є основою життя людини…
…
ніщо
ми були, є і будем,
квітучи:
троянда-Ніщо, троянда-
Нікому.
Пауль Целан
Переклад: Петро Рихло
…Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose…
Дякую всім, хто працював над створенням фільму…
©Тетяна Спориніна,
фото автора та з архіву автора
versiits2 